Ціна колаборанта: Як побороти зрадників в Україні
В українській колонії
Коли він мовчить, видається невинним і навіть добрим. Мабуть, це його непропорційно великі риси обличчя: сумні очі, якими блукає по кімнаті, а також червоний ніс. Якби надів накладну бороду, діти повірили б, що це – Санта Клаус. Але казка щезає, щойно він починає говорити: «Російський солдат буде в Парижі, Берліні та у Білому домі».
54-річний одесит Олег Бєляєв за рішенням суду визнаний державним зрадником, адже систематично співпрацював з російськими спецслужбами. За їхніми завданнями він збирав інформацію про дислокацію українських військових, а також провадив підривну діяльність в Одесі. Напередодні арешту, 22 серпня 2023 року, він встиг вивісити російський триколор і плакат з написом «Одесса – русский город» на балконі одеської висотки. За тиждень до цього російські ракети і дрони вчергове атакували місто і поранили трьох містян, але це не заважає Бєляєву казати: «Одєса, Ніколаєв, Днєпр, Запорожьє – це все Росія».
Читайте по темі: На Київщині у Вишневому розірвали договір на реконструкцію школи з цінами вище ринкових
Засуджений Олег Беляєв у спеціалізованій виправній колонії, Запорізька область, Україна. 11 листопада 2024 року. Фото Карпова Надія / Frontliner
Олегові присудили один з найбільших строків за колабораційну діяльність – 15 років. Цей випадок є лише одним з понад дев’яти тисяч справ, розпочатих за повномасштабної російсько-української війни. Правозахисники звертають увагу на недосконалість законодавства, яке не враховує обставин окупації та збройного тиску. Експерт Центру громадянських свобод Михайло Савва наводить приклад: чоловіка з Сумщини засудили за те, що він продав худобу озброєним російським військовим.
У випадку ж Олега Бєляєва усе прямолінійно. Провину він визнав, про скоєне не жалкує, а розповідає з пихою і захватом. Він відгодований, чисто поголений, у теплому светрі, що проглядається з-під блідо-коричневої роби, вмостився на стільці і міркує:
«В Україні потрібно буде створити багато концтаборів. Ті, хто мене переслідував, потім будуть на моєму місці», – мріє колаборант.
Бєляєв вже сім місяців відбуває строк у спеціалізованій колонії у Запорізькій області, відведеній для засуджених за колабораційну діяльність. У графіку близько 250 в’язнів – триразове харчування, робота, перекури, перегляд телепрограм або гра у шахи, а також дзвінки рідним. Бєляєв переповідає нещодавню телефонну розмову зі своєю донькою-підлітком, яка вчиться у одеській школі:
«Вона мені каже: “Пап, я укрáинка”. Я кажу: “Яка ж ти укрáинка? Ти — русская!”».
Хоча Бєляєв народився і все життя прожив у Одесі, стверджує, що його батьківщина – Росія. Туди не переїжджав, бо простіше було б привести «русскій мір» додому, за гроші, які йому надходили з Москви. Тепер він зможе возз’єднатися з «батьківщиною», якщо на це буде воля росіян. Наприкінці серпня цього року Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими презентував проєкт «Хочу к своим», в рамках якого засуджені за колабораційну діяльність можуть підписати заяву на виїзд до Росії. Натомість з російського полону мали б звільняти українців. З української колонії один засуджений вже виїхав, але хто завдяки цьому повернувся з Росії – невідомо.
«Кілька днів відновлю здоров’я після колонії, а потім на СВО», – Бєляєв ділиться планами про життя у Росії.
Потім він планує повернутися в Одесу, але на танку. Бєляєв каже, що рідному місту ще сильно дістанеться від Росії, але у цьому буде винна Україна. Так само він звинувачуватиме українців, якщо від російської ракети постраждають його діти.
Ще один в’язень, 41-річний Всеволод Турик, також не ідентифікує себе з українцями, хоча майже все життя прожив у Чернівцях. Половина його сім’ї мешкає на заході України, інша – в Росіі, тому Турик жартує, що він «гуцульський рускій» або «рускій гуцул». Батьки ж були затятими комуністами, пояснює чоловік.
Читайте по темі: Що відбувається з будівництвом Національного військового меморіального кладовища
Засуджений Всеволод Турик у спеціалізованій виправній колонії, Запорізька область, Україна. 11 листопада 2024 року. Фото Карпова Надія / Frontliner
«Я не народився в Україні. Я народився у Радянському Союзі. Мені у 16 років насильно вручили паспорт. В мене не питали, чи я проти, щоб Україна вийшла з СРСР», — знервовано торохтить Всеволод Турик з певним закидом, ніби перед ним сидять люди, які розвалили Радянський Союз.
Прихильність до ідеалів СРСР не заважала чоловікові будувати бізнес у сфері телекомунікацій по всьому заходу України, а останні чотири роки до повномасштабної війни й у Харкові. Всеволод Турик знав це місто, як свої п’ять пальців і виявився вигідним агентом для росіян. Відтак почав передавати їм інформацію про пересування української техніки та місцезнаходження зброї і військ. Пропонував росіянам систематичну співпрацю за гроші.
Своє майбутнє Всеволод бачить ясно: пройде фільтрацію ФСБ, підлікується і – працювати у «Ростелеком». Високий, широкоплечий чоловік не збирається воювати у російській армії: він впевний, що якщо доведеться йти на «СВО», стане зв’язківцем десь у тилу.
«Зв‘язок – це святе. Я знаю, де живуть усі з СБУ Харкова. Я буду знати, як навести ракету прямо у їхню квартиру. Ось, будь ласка, віконечко», – розповідає в’язень, нічого не приховуючи.
Наостанок він виводить назву «Фронтлайнер» на пачці «Мальборо». Пояснює: «Передам мамі назву, щоб вона на мене подивилась».
Засуджений Всеволод Турик пише назву медіа, з яким спілкується, на пачці цигарок у спеціалізованій виправній колонії, Запорізька область, Україна. 11 листопада 2024 року. Карпова Надія / Frontliner
В окупаційному «СІЗО»
Україна готова видати Росії таких людей, як Бєляєв або Турик, а натомість врятувати мирних українців, яких ув’язнив ворог. При чому на місці полонених міг би опинитися будь-який українець. Неважливо, чи перебуваєш ти в окупації рік, чи тиждень. Чи мав ти зв’язки з українськими підрозділами. Чоловік ти чи жінка. У віці чи щойно випустився зі школи. Показовий судовий процес російські окупаційні сили можуть розпочати проти будь-кого.
24-річна Валерія Відлацька більше не може поспілкуватися за своїм молодшим братом Владиславом. Хлопця 2004 року народження схопили російські військові у тимчасово окупованому Мелітополі та посадили у місцевий слідчий ізолятор. Згодом перевели у Чонгар, а потім – у Маріуполь. Єдину можливість підтримувати зв’язок із Владиславом та бачити його бодай через скло плекають батьки, які залишились в окупації.
Валерія Відлацька показує фотографію свого брата, Київ, Україна. 23 листопада 2024 року. Надія Карпова / Frontliner
«У них немає вибору. Потрібно якось передавати речі Владу. Ми радіємо тому, що просто його бачимо або можемо зв’язатися», – розповідає Валерія Відлацька.
Востаннє до Маріуполя Владові рідні з’їздили наприкінці вересня цього року. На сентименти часу не було, тож сльози батьки залишили на потім. Владислав усміхався і підбадьорював їх, хоча визнав: «Мене прийняли жостко».
«Відомо, що Влад сидів три дні у карцері, де є тільки туалет і ліжко. Від підйому до відбою мусив стояти. Звісно, на самоті», – розповідає сестра Владислава.
У СІЗО минуло півтора роки, за які Влад швидко подорослішав. До повномасштабної війни він навчався в агротехнічному університеті, захоплювався спортом і комп‘ютерними іграми, а тепер Росія судить його за нібито «терористичну діяльність» і так звану «ізмєну родінє». За це хлопця можуть посадити у російську в’язницю на двадцять років – стільки ж, скільки він нині встиг прожити.
«Тероризм» – одне з найпоширеніших звинувачень, які росіяни фабрикують щодо бранців-цивільних громадян України. Це стратегічний підхід, оскільки Росія прагне демонструвати у публічному просторі, що вона нібито воює з терористами. Ще один мотив ув’язнення мирних жителів – свідома стратегія ліквідації лідерів, яку росіяни відпрацювали на своїх територіях.
«Якщо забрати лідерів, активних людей навіть не у політичному, а соціальному вимірі, то у суспільства не буде потенціалу спротиву», – пояснює експерт Центру громадянських свобод Михайло Савва.
Наразі відомо про дві тисячі мирних жителів, ув’язнених Росією за час повномасштабної війни. Насправді їх більше – щонайменше сім тисяч, стверджують у Центрі громадянських свобод.
«Російська Федерація приховує інформацію про кількість ув’язнених. Хоча і має повідомляти Міжнародному Комітету Червоного Хреста. Та Росії вигідно створювати ситуацію невизначеності», – пояснює правник Михайло Савва.
Валерія Відлацька намагається добитись, аби її брата повернули на волю. Вона каже, що фізично не може підтримати Влада, але ходить різними інстанціями у Києві. Від державних установ вона чула, що звільнити цивільних українців в обмін на росіян неможливо. Це суперечить Женевським конвенціям: мирних жителів мають звільняти з незаконного ув’язнення безумовно.
«Україна може і вертала би цивільних українців у обмін на росіян, але цього не хоче робити Росія. Інакше вона визнала би, що незаконно утримує мирних жителів», – пояснює правник Михайло Савва.
Поки Владислав Відлацький очікує на вирок, вже другий день народження він відзначив під вартою.
Фото на планшеті Владислава Відлацького, Київ, Україна. 23 листопада 2024 року. Надія Карпова / Frontliner
«Наша мета одна – повернути Владіка додому», – каже Валерія.
Як це здійснити, родині Владислава точно не скаже ані держава, ані міжнародні організації. Відтак наразі сподіватися лишається хіба на український проєкт «Хочу к своим», мета якого зацікавити росіян долями понівечених їхньою пропагандою людей та звільнити з російських в’язниць незаконно утримуваних там українців.
Автори: Діана Делюрман, Надія Карпова, Данило Дубчак
Джерело: Frontliner
Распечатать
